Клерикали проти Шевченка

Недавно „Рада“ подала була дуже цікавий факт із нашого життя. Священик з київського передмістя Пестряков обернувся до київського місіонерського комитету з порадою заборонити панахиди по Шевченкові, бо вони, мовляв, ширять „сепаратизм та мазепинство“. Отці місіонери, вислухавши таку пораду, почали думати-гадати, що́ їм справді з Шевченком робити. Одні стояли за пораду о. Пестрякова, инші ж доводили, що забороняти наче б і не годиться: Шевченка, мовляв, поховано по православному обряду, то як же його не давати молитись за поета?

Проте отці не зважились вирішити справу за одним разом і доручили одному з місіонерів, священ. Потехинові, скласти спеціяльний доклад про українство та Шевченка. Виходить, що комитет іще матиме спеціяльне „сужденіе“ про те, чи дозволити молитись за Шевченка, чи заборонити. Не будемо забігати наперед і ворожити, на чому стануть київські отці місіонери. Нехай, може, вони й згадають навіть Христові слова, що не за-для праведників прийшов він на світ, а за-для грішників, щоб їх порятувати, і згадавши, дозволять молитись за такого „грішника“, яким був Шевченко.

Нехай, кажу,, вагу має тут зовсім не це, а инше: що навіть таке питання могло виникнути за наших часів. Правда, для нас, що на свої очі бачили, як винишпорювали по церквах, за якого саме „болярина Льва“ подавав хтось на часточку; для нас, що читали проєкт одного з архиєреїв кинути анафему на всіх визначніших письменників у Росії,, вагання київських отців не може бути великою несподіванкою. Але все ж таки в оцій київській події є де-що нове, коли рівняти її навіть до згаданих допіру фактів.

Там, на похороні Толстого та в проєкті архиєрея Гермогена, вихідним пунктом були все-таки релігійні мотиви: Толстой був „анафема“, „безбожникъ“, „непримиренний“, „нераскаянний“, инші письменники, кандидати на анафем, теж. Инакше кажучи, поперед усього стояла там все ж ніби релігійна причина. А тут догадливий о. Пестряков не зважає на релігійну сторону справи зовсім,, Шевченко для його тільки політичний прапор і заборона панахид по Шевченкові тільки один із способів політичної боротьби.

Оце одверте політикування київських місіонерів, що не зважились зразу ж нагадати дотепному собратові своєму про Христову науку, це й єсть те характерне, що найбільш звертає на себе увагу в київській події. Це показує, що клерикалізм, як політичне з'явище, вже вимостив собі у нас тепленьке кубелечко та береться ще й молодих пташенят клерикалізму висижувати. А вони вже безперечно далеко підуть, бо ж во-істину горизонти перед цим з кожного погляду шкодливим з'явищем безмежні і безмірні.

І незабаром, певне, про славні подвиги лицарів темного середневіччя ми ще почуємо… Дуже спокуслива була б думка підійти до київської події з національним масштабом, побачити тут саму національну несвідомість київських пан-отців. Проте такий погляд був би цілком безпідставний. Адже,, пригадаймо собі тільки д. Лободовського з його агітацією проти Шевченка,, маємо вже й національно-свідомих людей, що з самого тільки клерикалізму роблять те саме, що й несвідомі Пестрякови та Потєхини.

Нехай їх, таких українців-клерикалів, у нас не гурт іще, нехай це одиниці, які ще й сами плутаються між клерикальними симпатіями та національними обов'язками, але вони є, і цього на насіння досить. Шкодливе насіння безперечно вродить колись, і потроху таких людей повинно прибувати. Галичина, де клерикалізм розгорнувся й показав себе раніше, дає нам добрий зразок того, як поводяться клерикали, що стоять на цілком національному вже ґрунті і навіть поклони б'ють перед „національними святощами“.

Характерно, що пробним камінем для клерикалізму й там став, Шевченко. Хто читав відому працю Драгоманова про Шевченка, той пам'ятає, що в Галичині це ворогування національно свідомих, але політично темних клерикалів проти українського Кобзаря не з учорашнього дня почалось. Драгоманов повибірав з тодішньої преси чимало запашних квіток ультрамонтанського клерикалізму і склав з їх роскішний букет на вічну пам'ять про людей, яких і ймення без цього загинули б у безвісті минулого.

Всякі „катехити“, „русини, но і священики заразом“ перші накинулись на II-й том пражського видання „Кобзаря“, доводячи, „скільки там богохульних єресей і нігілістичеської гнилі“, забороняючи з кафедри церковної брати участь навіть у літературних вечірках, присвячених пам'яти поета. Не далеко втікли від цього й заступники світської інтелігенції: вони теж признавались, що в тому томі „мрачні уступи находяться“, і коли й виправдували бідолашного Кобзаря, то тільки тим, що він був православний і через те мав, бачите, право не знати догмату непогрішимости папи і т. и..

Взагалі за кордоном, де українському слову здавна була більша воля, само громадянство перевело було цензуру і над літературою, і з'осібна над Шевченком: tacito consensu твори його було поділено на „геніяльні“, які треба до неба вихваляти, та на „мрачні“ й „неморальні“, про які краще мовчати, коли вже не сила знищити, або хоч повикидати з книжок. Правда, коли останніми часами гору в національному житті взяла була світська інтелігенція, коли й твори Шевченка в повних виданнях широко розійшлися,, здавалося, згаданий поділ сам собою повинен був упасти.

Так неначе й сталось було,, принаймні якось ніби менше чути стало останніми часами про всякі протести проти Шевченкової „неморальности“, хоч иноді таки траплялось дещо і з цього погляду цікаве, що вже стоїть на межі з патологією. Можна було сподіватись, що де далі таких патологичних добродіїв усе меншатиме, або хоч соромитимуться вони виходити на світ з своїми глибокодумними домислами. Проте як-раз останній рік зробив несподіванку, знов до старих часів повернувши.

Торішнього літа народилась у Галичині нова, виразно клерикальна партія,, така званий „Християнсько-суспільний союз“, українська відміна німецьких християнських соціялістів. Тоді ж таки на сторінках „Ради“ я спробував був вияснити реакційну натуру нової организації з політичного боку, рутенство з національного, шкодливість з громадського. Хоча багато деталів з своєї тактики партія обережненько обминала, виставляючи натомісць свою миролюбність та „християнську етику“, проте можна було на підставі загальної її програми вже наперед сказати, що практика піде по-за миролюбністю та самою „християнською етикою“.

Між иншим тоді вже цілком ясно було мені й те, як клерикали повинні були поставитись до Шевченка. „Можна думати,, писав я тоді,, що незабаром позиція (партії) визначиться і в деталях, як це в минулому ми не раз вже й бачили в клерикальному таборі. Як відомо, напр., культ Шевченка в Галичині не стояв на заваді тому, що твори цього українського „схизматика“ клерикали ретельно підчищували в інтересах „моральности“ (згадується „християнська етика“ нової партії) та „греко-католицької церкви“, і з цього погляду Галичина значно випередила була наших тутешніх Лободовських, яким спати спокійно не дають такі Шевченкові твори, як „Марія“.

Цікаво, яку позицію в цьому і в тисячах инших таких питаннів займе „Християнсько-суспільний союз“, як вийде з таких колізій між реакційним клерикалізмом та демократичним поки що українством?“. На це, для мене й тоді цілком безсумнівне, питання рік партійної практики вже дав яскраву одповідь. На початку цього року вийшла у Львові брошюра д. М. Лозинського „Духовенство і національна культура“, в якій зібрано чимало характерного матеріялу, що на повен зріст показує і самий „Християнсько-суспільний союз“, і взагалі шляхи клерикальних елементів у Галичині.

Цікаво, що Шевченко й цього разу став тим пробним камінем, на якому збила собі ноги клерикальна организація: оргія войовничого ультрамонтанства знов з'осередилась на Шевченкові, досягаючи таких одвертих форм, які не часто можна було бачити навіть за старих часів. По дорозі все виразніше виявляються у новітніх „християн“ ще й инші риси, які так не личать до їх смиренно-мудрого вигляду та миролюбних заяв під час заснування партії.

Користуючись з матеріялу, зібраного в згаданій допіру брошюрі д. Лозинського, подам тут деякі факти з найновішого життя наших земляків за кордоном. Почалося з святкування 50-літніх роковин смерти Шевченка,, власне з ювилейної статті д. Лозинського в „Ділі“. В статті оцій, звичайній ювилейній характеристиці поета, орган клерикалів „Руслан“ зараз же вишукав те, чого йому було треба, „цвітки богохульних поглядів“. Звичайно, що „Русланові“ не так цікаві були оті „цвітки“, як добра, на його думку, оказія викопати яму конкурентові.

Принаймні кінчає цим разом „Руслан“ зовсім не двозначно: „Отсе новий доказ, як орган „Народ. Комитету“ і укр.-руського клубу, в котрих засідають священики, орган піддержуваний передплатою священиків, глузує собі з основних засад віри і церкви. Що ж на це всі ті священики? Чи не повинні собі раз уже сказати про редакторів „Діла“: quousque abutere patientia nostra?“ (Лозинський, стор. 8), і, розуміється, зректися передплачування газети.

Вже з того, як ставить „Руслан“ питання про „основні засади віри і церкви“, переводючи їх кінець-кінцем на передплату, видко, що йому власне байдуже і до віри і до церкви, а не байдуже до самої передплати. І той галас, що зняли коло цього дрібного інцидента клерикали, показує, що справді маємо тут діло не так зображеним релігійним почуванням, як з чисто політичними ходами на знищення політичного супротивника. За „Русланом“ піднялися й инші чорні фаланги. Якийсь о.

Щепкович видав у Станиславові брошюру, а в ній пішов ще далі. „Во ім'я правди“, як охрестив автор свою брошюру, йому вже не досить обвинувачувати д. Лозинського й редакцію „Діла“ за „найплюгавіші єресі і богохульства“: він бабрається в інтимному житті своїх супротивників і сміливо промовляє, що „ті всі єретичні хули мають служити для „Діла“ в цілях управнення (!) розпусти“ (стор. 13). Брошюра о. Щепковича запопадливо розсилається, з наказу духовної власти, між духовенством; на соборчиках воно виносить більш-менш грізні протести проти „Діла“ та автора ювилейної статті, а миролюбний „Руслан“ усі ті документи зберегає для історії на своїх сторінках.

А в зв'язку і разом з цим іде завзята агітація за те, щоб духовенство прилучалось до „Християнсько-суспільного союза“, щоб християнська публіка покинула своєю передплатою піддержувати „мерзенне плюгавство“, а обернулася з своїми грішми туди, де „плюгавством“ не пахне… Достається, певна річ, по дорозі й Шевченкові за його „соромний поемат“ („Марію“). То тут, то там духовенство колективно ухвалює визначити спеціяльні одправи по церквах „для перепрошення (!)

так тяжко зневаженого Христа і Його Пренепорочної Богоматері“; лунають голоси про те, що духовенство повинно бути поставлене на чолі всієї національної культури нашої, взяти її під свій догляд та цензуру. І характерно вельми, як зазначає д. Лозинський, що вся ця оргія клерикалізму відбувається без жадних протестів од світської інтелігенції… „Ця клерикальна реакція,, пише д. Лозинський,, яка наступила після того, як через кілька літ здавалося, що наша суспільність творить один поступовий табір, повинна бути для нашої вільнодумної інтелігенції наукою на будуче.

Стоячи в перших рядах національної боротьби, віддаючи їй усі свої сили, вільнодумні елементи нашої інтелігенції думали, що їх праця, їх заслуги для справи національного визволення народу є достаточною запорукою, здобуватиме в нашій суспільності що-раз більше право горожанства. А тим часом на здобуваних ними позиціях укріплялися елементи, яких панування в суспільності рівнозначне з консервативно-клерикальною реакцією“ (стор. 43–44).

В цьому власне й лежить уся вага справи, небезпека не тільки для демократизації нашого життя, а й для чисто-культурного розвитку українського народу. Візьмемо хоч би цей похід проти найбільшого нашого поета, який так вкупі та влюбі мало не заразом розпочинають несвідомі національно о.о. Пестрякови на російській Україні й свідомі о.о. Щепковичі на закордонній, оці вимагання духовної цензури над творами духа людського. Ми знаємо, що така цензура значить,, знаємо з тих численних утрат, з того обмеження вільної творчости на всіх ділянках духового життя, що ця цензура несла з собою.

Наукові здобутки, вільна творчість, людський добробут, сумління, честь, все йшло на поталу неситим апетитам касти, кліра, що заступив собою і вимагання справжньої християнської етики, й інтереси широких народніх мас. Клір, як окрема громадська категорія, завжде тягнув і тягтиме руку за дужчих проти слабших. Те, що тепер одбувається на наших очах,, усі оті виборчі блоки з панством проти селянства на нашій Україні, ще тільки неминучий результат тієї клерикальної заливи, яка широкою хвилею починається тепер і у нас.

Дарма поодинокі кращі люде з-межи самого духовенства змагатимуться проти цього. Їхні благородні, але безплодні змагання тільки краще підкреслюють загальний шлях клерикалізму, назад до середневікових забобонів та насильства, і морального й физичного. Даремно тут нарікати на національну несвідомість нашого духовенства й покладати надії на те, що з зростом свідомости справа стане инакше. Приклад Галичини дуже що-до цього красномовно промовляє.

І коли тепер національна свідомість поодиноких людей з-поміж нашого духовенства врятовує їх од клерикалізму, то з поширенням свідомости й на неї насідатиме той чорний клерикальний намул, якого не здихатись, доки клір буде кліром, доки своїми інтересами мірятиме він громадське добро, доки віра не зробиться особистою справою кожного,, тим „святая святих“, куди ходу нема сторонній людині… Не швидко це, певна річ, буде, але таки буде.

Вільна думка людська здобуває позицію за позицією й теперішнє єднання клерикалізму з реакцією, прислужування перед сильними світа цього, це остання може спроба врятувати своє привилейоване становище. Дарма праця! Грізний, нездоланний колись Ватикан, який свої інтердикти посилав на всі кінці світа, перед яким тремтіли й якому корились можновладці, обернувсь тепер у звичайну собі зарібкову фірму, що збірає всякими способами срібні ліри з цікавих форестьєрів, а кругом і повз його тече могуче життя, не рахуючися вже з інтердиктами, не потребуючи індульгенцій, глузуючи і з тих, і з других… І безперечно, це ясний прообраз на майбутність усього клерикального руху. 1912.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1931 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше.

Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.